|
Досвід
реабілітації хворих
з наслідками черепно-мозкової
травми в амбулаторних умовах
Соболюк М. А.,
Шаповалов Ю. В., Ісаєнко А. Л.
Керченський
міська лікарня № 1, м. Керч,
Україна
У роботах
А. П. Ромоданова, О. В. Коп’єва (1983)
доведено, що навіть легка
черепно-мозкова травма вже
втягує в патологічний процес
підкірково-стовбурові,
діенцефальні освіти, що
про-є значними
змінами найважливіших
вісцеральних функцій організму. Наслідки ж тяжкої
черепно-мозкової травми
поглиблюються і органічними
змінами речовини головного
мозку, що в цілому формує
травматичну хворобу цілого
організму, яка нерідко
закінчується стійкою втратою
працездатність. По питомій
вазі черепно-мозкова травма
займає перше місце в
інвалідизації (Педаченко о.г., 1996). В
зв’язку з цим в комплексному лікуванні
травм нервової системи значне
місце відводиться питанням
реабілітації порушених функцій. Стаціонарне лікування цієї
категорії хворих становить лише
одну сторону процесу. Друге
стороною єдиного лікувального
процесу є система
заходів, спрямованих на
відновлення та компенсацію
порушених функцій, серед яких
загальновизнаним методом вважається
диспансеризація.
В даному повідомленні
узагальнено досвід реабілітації хворих
перенесли важку травму черепа і
головного мозку. За 3 г під нашим
спостереженням перебували 369 хворих в
віком від 18 до 60 років. Серед них
чоловіків було 288, жінок 141.
У 64 хворих в
ранній резидуальний період
відзначалися дефекти склепіння черепа, у
55-судомний синдром, у 33
-.ліквороциркуляторні
розлади (від гіпертензійного
синдрому до гідроцефалії), у 12 —
остеомієліт кісток склепіння черепа.
Крім того, у хворих спостерігався
неврологічний дефіцит (від
пірамідної недостатності до
грубих гемі – і монопарезов).
Як правило, у цих
хворих визначалися також
психопатологічні киї
еквіваленти від астенізації
особистості з емоційно-вольовими
порушеннями до ментивних
розладів, а у 5 хворих-до
апалічного синдрому. Обчислити,
що основним критерієм успішності
реабілітаційних заходів
служить відновлення
працездатності, то в сьогоденні
повідомленні узагальнюється група
хворих працездатного віку,
тобто від 18 років до 60 років.
Диспансерний
спостереження проводили з дня
виписки хворого зі стаціонару.
Хворих поділяли на 3 групи. В 1-у
ми включили хворих, які потребують
активного спостереження. Термін
спостереження цієї групи варіювали
від 1 року до 3 років. Цю групу
склали 142 хворих, з них 31
хворому зроблені різні
пластики склепіння черепа, 26 —
висічення мозкових рубців, 5 —
лікворо-шунтуючі операції, 12 —
резекція остеомієлітичних
вогнище. Іншим біль-ним
проводили консервативну терапію.
Реабілітаційні заходи
продовжували і після виписки з
стаціонар. Для цієї мети в
структурі нейрохірургічного
відділення була створена
амбулаторна служба у складі
лікаря-нейрохірурга та медичної
сестра.
Другу групу
склали хворі в стані
субкомпенсації. Їм проводили
хірургічну корекцію, однак
повне одужання не настало.
У цю ж групу були віднесені
хворі після ликворощунтирущих
операцій, хворі з
посттравматичними кістами,
компенсованою гідроцефалією,
судомним синдромом, хронічним
остеомієлітом кісток черепа і
іншими наслідками, які не
виключали необхідність
хірургічного лікування. Така
хворих було 111 осіб.
У 3 групі ми
спостерігали 116 хворих у стані
компенсації, які не потребували
проведення оперативних
втручання. До цих диспансерних
хворим ми віднесли хворих з
важкими незворотними
наслідками черепно-мозкової
травми, які вже піддавалися
хірургічного лікування і
багаторазової консервативної
терапії, але без помітного
клінічного ефекту. Ці хворі
спостерігалися протягом 1 року, потім
вони перебували під наглядом
невропатолога і психіатра.
У розробці плану
реабілітаційних заходів
приймали участь лікарі
спеціалісти-лікар-реабілітолог
медико-соціальної екс-пертної
комісії (МСЕК), лікар
– Фізіотерапевт, при необхідності
психіатр і невропатолог.
Ефективність
заходів оцінювали по регресу
неврологічних і психічних
розладів, зміни частоти,
характеру і тривалості
судомних нападів (аж до їх
зникнення), а також за даними
ЕЕГ, рег, ультразвуковий
доплерог-рафії,
нейроофтальмологічного,
отоневрологічного обстеження
і, як уже згадувалося, по
відновлення працездатності.
У 1-й групі 52
хворим проведено оперативне
лікування. Працездатність була
відновлена у 18 (12,7%), хворих у 48
(33,8%) хворих змінені групи
інвалідність.
Таким чином,
доцільність проведення
лікарем-нейрохірургом реабілітації
хворих, які перенесли важку
черепно-мозкову травму, більш ніж
очевидний. Наявність такої
організаційної структури в са-мом
відділенні значно підвищує
ефективність лікування з широким
використанням методів
хірургічної корекції.
Запропоноване К. І. Харитонової (1994)
розподіл диспансерних хворих на
чотири групи, на наш погляд, більше
прийнятно в неврологічній
практиці і містить певну
методологічну громіздкість. Ми
представляється важливим саме
використання методів
хірургічної корекції, тому
вважаємо найбільш доцільним
застосовувати в нейро-хіругіческой
практиці запропоновану вище
методика.
Попередня стаття
|
Наступна стаття
|