|
Аналіз
хірургічного лікування
гіпертензивних внутрішньомозкових
крововилив
у півкулях головного мозку
Плющев І. Є.,
Зорін Н. А.
Дніпропетровський
державна медична
академія, м. Дніпропетровськ, Україна
Гіпертензивні
внутрішньомозкові крововиливи
займають особливе місце в судинної
патології головного мозку.
Результати їх лікування залишаються
незадовільний.
Летальність, за даними різних
авторів, досягає 40-80%. Найбільш
спірним є питання вибору
термінів виконання операції.
Ми
проаналізували результати
лікування 206 хворих з
внутрішньомозковими гіпертензивними
крововиливами (полушарними) за
період з 1989 по 1997 р аналіз дозволив
виділити три основні групи
хворий. 1-а група-пацієнти з
крововиливами малого (до 30 мл)
обсягу, у яких було ясне
свідомість або помірне оглушення,
переважала вогнищева симптоматика,
стан оцінювали як
субкомпенсоване; 2-я група –
хворі з крововиливами середнього
(від 30 до 80 мл) обсягу, свідомість була
порушено за типом глибокого
оглушення або сопора, з помірно
вираженим дислокаційним
синдромом, в стані помірної
декомпенсації; 3-я група –
пацієнти з латеральними
крововиливами великого обсягу
або медіальними-різного обсягу,
вираженою дислокацією серединних
структур, ознаками декомпенсації
вітальних функцій. Раніше прийнята
нейрохірургічна тактика
полягала в невідкладному видаленні
внутрішньомозкової гематоми. При цьому
основним критерієм служив обсяг
крововилив. Не враховувалися
цілий ряд патофізіологічних
механізмів, що включаються у відповідь на
катастрофу, що сталася. Наслідком цього стала висока
летальність як загальна (49%), так і
післяопераційна (68%).
Аналіз
летальності показав, що при виборі
хірургічної тактики повинні
враховуватися вираженість набряку
головного мозку і дислокаційного
синдрому, ступінь ангіоспазму,
стан гемодинаміки, а також
супутня патологія і вік
хворий. З урахуванням такого підходу
хворим 1-ї групи оперативне
лікування невиконували, так як
результати консервативного і
хірургічного лікування
істотно не відрізнялися. Летальних випадків не було. Хворий
3-ї групи операцію проводили як
єдину спробу порятунку
життя, а частіше-встановлювали
протипоказання до оперативного
втручанню через термінального
стан. Післяопераційний
летальність склала 73,9%, що вижили
хворі залишалися глибокими
інвалід. Загальна летальність
склала 85,1%. Без операції вижили
хворі з невеликими медіальними
крововилив. Ми вважаємо, що
показання до операції у цих хворих
повинні бути обмежені. Найбільший
складність у виборі лікувальної
тактики представляли хворі 2-й
групи, яких ми умовно
розділили на 2 підгрупи, оскільки
тяжкість стану, перебіг і результат
захворювання не завжди
корелювали з обсягом
крововиливи і залежали від
індивідуальної реакції мозку. В
випадках явної негативної
динаміки, що виражається в
прогресуванні порушення
свідомості, швидкому наростанні
дислокаційного синдрому і набряку
головного мозку, робили
екстрене оперативне
втручання по життєвим
показаннями, і такі гематоми
умовно кваліфікували як
“агресивний”. Коли ж стан
залишалося відносно
стабільним протягом перших і
наступних діб, проводили
терапію, що попереджає можливі
ускладнення, а операцію
здійснювали у відстроченому періоді
на 6-8-у добу.Такі гематоми
кваліфікували як
“неагресивні”. З 35 хворих з
“агресивними” гематомами без
операції померли всі 10 хворих. З 25
оперованих померли 14. Всіх 43
хворих з “неагресивними”
гематомами оперували в
відстрочений період, з них померли 2,
в основному від легеневих ускладнень. Таким чином, післяопераційна
летальність у хворих 2-ї групи
склала 23,5%, загальна – 30,5%. Отакий
диференційований підхід до
тактиці хірургічного лікування
внутрішньомозкових гіпертензивних
крововиливів дозволив знизити
загальну летальність до 39,8%, в основному
за рахунок зниження післяопераційної
летальність.
Попередня стаття
|
Наступна стаття
|